«Пир во время чумы» – переклад частини п’єси Джона Вілсона The city of the plague, присвяченої епідемії хвороби в Лондоні в середині XVII століття. Українською вона відома під назвою «Бенкет у чумі», в перекладі Максима Тадейовича Рильського. Автор проводить у творі тонку межу між мораллю та занепадом духу, порушує питання усвідомлення внутрішніх обмежень, якими людина готова знехтувати на поталу примітивним інстинктам у середні віки.

В наступній розповіді я пропоную зануритись у значно ближче минуле, де питання людяності знову стає актуальним. У місце, де мораль і справедливість йдуть в розріз загальноприйнятим нормам.

Три життя – три унікальні моральні світи

Кабул прокидається на світанку. Раніше жителів міста встають лише муаззіни (муедзіни) – помічники імамів, місцевих духовних керівників громад. Із першими променями ранкового сонця вони виходять на верхній балкон мінарету (шпилеподібної башти, ви мали можливість пострибати з неї в першому Assassin’s Creed), кожен у своїй мечеті, та проголошують азан – заклик до першої молитви прийдешнього дня – салят аль-фаджр (більш відому нам під турецькою назвою «намаз»).

У різних закутках міста троє молодих чоловіків встають зі сну під мелодійні заспіви потужних голосів. Час розпочати приготування до молитовного обряду. У кожного із них свої мотиви просити благословення у Аллаха.

Мухаммад Ісак – професійний футболіст. Він виступав за головну команду Кабулу ще в 90-х роках, але був змушений покинути місто в період громадянської війни. По завершенні конфлікту, чоловік повернувся до столиці задля своєї сім’ї – цього разу на запрошення від талібів. Сьогодні Мухаммад очікує на першу гру в основному складі новоствореної футбольної команди «Сабаун».

Ахмад Масуд – молодий хлопчина 22-х років, етнічний пуштун (один із корінних народів на території нинішнього Афганістану). Декілька років тому він навчався в звичайній школі у Кандагарі, так званій мадраса (з араб. – «місце, де навчають»). Нещодавнє юнацьке захоплення ісламським фундаменталізмом докорінно змінило його життя. Тепер в Ахмада за спиною бойовий досвід у громадянській війні на стороні «Талібану». Масуд – тріумфатор і герой війни, він отримав особисте запрошення на відвідини першого туру чемпіонату Афганістану з футболу від вищого керівництва.

Набіль Куарі – худорлявий і непримітний громадянин середнього віку. Він із тих людей, якого можуть впізнати як на усіх фотороботах одночасно, так і на жодному із них. Набіль виріс у бідній сім’ї, не мав можливості отримати пристойну освіту. Роботи охоронцем на стадіоні «Газі», де чоловік працює вже 10-й рік поспіль, достатньо, щоб триматись осторонь військового заколоту та спокійно жити у періоди між отриманнням зарплатні.

За декілька годин їх життєві шляхи зійдуться в одному й тому ж місці – у чаші головного спортивного стадіону Кабулу – «Газі». Якби ці добродії знали, що на них чекає – вони б просили зараз благословення так, як ніколи у житті.

Ласкаво просимо в Ісламський Емірат Афганістан

Жовтень 1996-го року. Громадянська війна в Афганістані (1992–1996) щойно завершилась, талібани отримали контроль над столицею та засновують новий ісламський емірат.

Мулла Омар, засновник і керівник «Талібану», проголошується першим еміром новоутвореної ісламської держави. Фундаментальні закони шаріату приводяться до рівня головних морально-суспільних вимог у країні. Повсюдно наростає обмеження основних прав і свобод людини. Заборонено медіа, телебачення, кіно, музику – загалом всю інформаційно-розважальну сферу життя.

Жінки були утиснені в правах найбільше. Заборона вільного одягу, багатожонство, відсутність права голосу, відмова у доступі до навчання – це лише вершина айсбергу, з якою стикнулась жіноча частина населення з приходом нових правил.

Встановлення еміром строгих законів шаріату вплинуло і на спорт. Традиційні для Афганістану ігри – запуск повітряних зміїв, собачі бої та кінний спорт (бузкаши, кокпар) були визнані такими, що протирічать ісламу, і були заборонені на час правління «Талібану».

Бузкаши, або кокпар – це вид кінного спорту, де учасники грають кожен сам за себе. Втім, спортсмени все одно діляться на команди (захисників, нападників, і т.д.), але переможець може бути тільки один. Під час матчу гравці мають заволодіти козлячею тушею, яка знаходиться на полі, та прискакати з нею до місця де інші гравці, згідно з правилами, вже не можуть за неї боротися. Такий собі американський футбол на конях у режимі виживання.

Проте обмежували не всі види спорту. За словами багатьох спортивних журналістів, що на той час перебували в Афганістані, крикет, волейбол, бокс і футбол, якраз навпаки, набули популярності. Брати участь могли тільки чоловіки, і виключно в одежах, які відповідали новим законам – спортсмени носили футболки з довгими рукавами, ноги закривали високими гетрами, або вдягали штани.

«Талібанці видавали нам зарплату і повністю покривали наші видатки. Ми могли утримувати свої сім’ї та продовжувати грати в футбол, – Мухаммад Ісак розповідатиме згодом в інтерв’ю для Reuters. – Військові робили на нас ставки. А після ігор ми могли подивитись кіно в домі керівника, який нас винайняв».

В той час в Афганістані майже не було роботи, а футболісти заробляли пристойні кошти. Азартні ігри були заборонені, але військові «Талібану», як окрема елітна каста, не підпадали під деякі обмеження. Тому примітивний тоталізатор все ж існував – ставили автомобілі, зброю та захоплену власність.

Одним із клубів, де можна було заробити копійчину, став новоутворений талібанський «Сабаун», в який запросили Мухаммада Ісака. Команду нашвидкуруч зібрали із колишніх футболістів дореволюційного Афганістану. Так склалось, що саме «Сабаун» брав участь у відкритті нового чемпіонату.

О другій годині того самого рокового дня Мухаммад приїхав до стадіону на передматчеву розминку. Чаша кабульської арени неспішно заповнювалась людьми, працівники стадіону метушились довкола, організовуючи коридори для проходу на стадіон.

Крадений хліб та криваві видовища

Талібанець Ахмад Масуд сидить в імпровізованій VIP-ложі напівзруйнованої арени та прислухається до галасу на стадіоні. Його тіло затвердло, немов стиснута автомобільна пружина, що ось-ось має зірватись та вистрілити. Він барабанить холодними пальцями по боковинам свого крісла, сам того не помічаючи. Його увага прикута до подій на стадіоні. Трибуни, що вціліли при бомбардуванні міста, кишать талібами, які прийшли подивитись на дійство.

Загальний гул іноді розрізає старечий голос чоловіка, що стоїть біля мікрофону посеред жовтувато-зеленого футбольного поля. Неподалік від нього на колінах заклякла жінка, повністю вкрита у чадру (одяг, що повністю покриває тіло) тьмяно-синього кольору.

Стариган – верховний каді (з араб. – «той, хто вирішує»), новопризначений суддя в Кабулі. Монотонним, майже позбавленим життя, голосом він виголошує вирок засудженій за крадіжку у пекарні, якої, можливо, навіть не відбулось. Останні слова судді губляться у загальному шумі, що поступово наростає.

Ахмад не звернув уваги, що обабіч поля стояв загін талібів-автоматників. У ті часи ситуація була більш ніж звичною. Хлопці в пісчаній формі, жодна з яких була їм по розміру, виступили вперед. Помічники верховного судді взяли під руки жінку, відвели до лінії штрафної площадки та розмістили спиною до палачів.

Разом із виштовхнутою кулею, автоматна пружина немов вистрілює всередині кожного із присутніх на арені. На секунду западає абсолютна тиша, а потім Ахмад зривається з місця, поринаючи у синхронну лавину вигуків на трибунах: «Аллах Акбар! Аллах Акбар! Аллах Акбар!». Страчену жінку заносять у невеликий грузовик, що оперативно виїхав на футбольне поле. Ситуація повторюється знову і знову, десяток-другий разів. Сьогодні на стадіоні багато злочинців.

Найгірше було співробітникам арени – їх змусили відмивати місце страти, коли у конвоїрних автозаках не залишилось обвинувачуваних. «Крові було настільки багато, що ми не могли ніяк відмити газон. Частина поля була буквально просичена кров’ю страчених», – розповідає охоронець Набіль. Він, як і решта працівників стадіону, продовжував виконувати свою роботу.

Коли робота по «очистці» футбольного поля завершилась, з роздягалень вийшли команди на передматчеву розминку. «Ми вийшли на поле стадіону, щоб розігріватись і попрактикувати удари. Просто посеред поля стояла маленька бочка. Коли я її відчинив, то побачив там шість відрізаних рук», – розповідатиме Мухаммад роками пізніше.

Стадіон в той день побачив багато жахів: розстріли, каліцтва, повішання на перекладинах воріт та море крові посеред нанесеної на траві розмітки. А через півтори години пролунав свисток арбітра – розпочався футбольний матч.

Привиди минулого і надія на краще майбутнє

Криваві судилища, за якими слідували футбольні матчі, відбувались довгих 5 років. Військова інтервенція США і сил коаліції після теракту 11 вересня 2001 року завершується вигнанням талібів із Кабулу та створенням перехідного уряду. Ісламський Емірат Афганістану скасовано.

Мухаммад Ісак при першій нагоді виїхав з сім’єю за межі країни. Він вирішив не мовчати, розповів історію із перших уст (інтерв’ю датується 2012-м роком). Зараз чоловік виховує двох синів, також спорстменів. «Я з оптимізмом дивлюсь у майбутнє афганського спорту. Держава була представлена на Олімпійських іграх у 2008 році у Пекіні, а в 2012-му на виступи приїхали одразу три спортсмени – дзюдоїсти та майстер з тхеквондо. Можливо це шанс показати, що Афганістан – це не тільки про кровопролиття і смерть».

Ахмад Масуд давно мертвий. Застрелений при відступі у гори центральної Азії. Залишки талібів сховались у печерах та ведуть партизанську війну.

Набіль Куарі залишився працювати на стадіоні «Газі» – відновленому фізично, але все ще зруйнованому духовно. «Ніхто не приходить сюди увечері. Навіть не заходять всередину. Люди вірять, що душі загиблих все ще бродять по стадіону уночі й по сьогодні, в надії знайти упокій».

Друге життя стадіону

У 2011-му році арену відкрили повторно, завдяки кооперації нової влади Афганістану, Міжнародного Олімпійського Комітету та уповноважених осіб у складі військових сил Сполучених Штатів Америки. На реорганізацію стадіону сумарно виділили понад один мільйон доларів.

«На полі було пролито стільки крові, яка просочилася в землю, що з першої спроби не вдалося відновити покриття. Нам довелось викопати всю землю на глибину до половини метра і привезти новий грунт, щоб тут можна було посіяти газон», – розповідає один із підрядчиків реконструкції.

«Повернення спортивної культури Афганістану давно назріло, і відкриття цього стадіону може стати маяком спортивної гордості тут, в Кабулі, – промовив Раян Крокер, посол США в Афганістані, який брав участь у безпосередньому відкритті нової арени. – Ми хочемо, щоб світ знав, що молоді атлети є амбасадорами миру в Афганістані. Їхня країна палає, ще димлять вогнища війни. Але, не зважаючи на усі вбивста, які відбувалися із одобрення місцевого криміналітету в останні 20 років, нове покоління спортсменів афганської держави зможе достойно представити країну на майбутніх змаганнях усіх рівнів».

За два роки по відкритті арени, Міжнародний Олімпійський Комітет сертифікував стадіон та надав право проводити змагання атлетів міжнародного рівня. Національна футбольна команда Афганістану вже неодноразово приймала опонентів на оновленій арені.

Темні часи завжди закінчуються. Здається, мрії Мухаммада та Набіля збуваються – реконструйована арена дійсно зможе стати символом відродження нового, мирного Афганістану.

Tribuna.com
фото: Reuters, Getty Images, BBC, wikimedia.org

=
Див. також:
«У нас трупы в раздевалке!» Самый кровавый день египетского футбола