Автор просить не порівнювати з театром і наводити приклад Європи.

Ми не любимо український футбол. Ми сміємося над ним, кепкуємо, придумуємо жарти. Хіба його можна сприймати всерйоз?

У нас маса проблем, немає чого приховувати. Українськими клубами керують фріки, володіють злочинці, а тренують фізруки. Футболісти не мають нічого спільного з ерудицією, розумом, логікою й патріотизмом. Один зашквар змінює інший. Поки один скандал затихає, набирає обертів наступний. В цьому пекельному кодлі важко розгледіти щось хороше, приємне та корисне. Важко розгледіти сам процес, причини, наслідки, результат.

Ми не дивимося на футбольне поле, а зосереджуємося на тому, що поза ним. Зневажаємо український футбол і весь час повторюємо: «От у Європі все по-іншому». 

Хоча ми плюємося в українському футболі на ті самі речі, на які в європейському еквіваленті закриваємо очі. Не хочемо бачити інтриг, чуток, чварів, абсурду. Наче там немає расизму, матів на трибунах, недалекої кузьми й дивних керівників. Ми бачимо красиву картинку, софіти, фейєрверки, геніальних футболістів та харизматичних тренерів. Звертати увагу на те, що ховається під обгорткою немає потреби, – дикості вистачає в укрфутболі. Для чого псувати красивий малюнок?

Ми одягаємо рожеві окуляри, вмикаємо якісну трансляцію (якщо Oll.tv не проти) й отримуємо кайф. За таке не шкода заплатити, про таке не соромно написати у фейбуці й обовязково обговорити з колегами на роботі. Не дивився вчора «Реал» – «Сіті»? Та ти що, така заруба була! 

Дивно говорити, що матчі УПЛ бодай чимось схожі на ігри в плей-офф Ліги чемпіонів. Що Тайсон кращий за Мессі, Циганков – за Сона, а Лисенко – за Левандовскі. Що заповнений «Камп Ноу» зачаровує менше, аніж порожній «Олімпійський». Що картинка на Sky перепльовує «УНІАН». Що Match of the Day нудніший, аніж «Великий футбол».

Але ми жорстко плутаємо телевізор та живий перегляд. Й забуваємо про те, що наш футбол (як гра) – не такий вже й поганий. 

Забудьте про відкати, низький рівень футболістів і тренерів, відсутніть селекційних відділів та порожні трибуни, роздуті бюджети та відсутніть ринкової моделі при управлінні клубом. Так само, як забули про хаос у «Барселоні», фінансову бульбашку в «Манчестер Сіті» та дивні рішення Даніеля Леві. Ви ж просто вмикаєте трансляцію й насолоджуєтеся грою.

Єдина певна різниця між Україною та Європою – наявність індустрії. Футбол і спорт там не є маргінальною частиною суспільства. А повноцінною й важливою. Ми не маємо потреби в такому. І проблема не в фінансах чи війні.

У людей достатньо грошей на театри, кіно, концерти, паби та інші розваги. Українці не сидять вдома цілодобово, не пють пиво лише по святах й готові викласти кілька тисяч, щоб побачити улюбленого співака. Інакше ви б ніколи не дізналися про Atlas Weekend й не били рекорди по купівлі квитків на виступ Луї Сі Кея. 

На футбол можна піти за 50 гривень. 50 гривень! Це в 10 разів менше, аніж треба, щоб дати жару на Подолі. В 20 разів менше, щоб потрапити на крутий концерт. Абонемент на всі домашні матчі «Динамо» в сезоні коштуватиме вам менше. Але ніколи не купите його. Бо ж український футбол – лайно. Дивне утворення з незрозумілими складовими, жахливою телекартинкою й коментаторами-сексистами. Спортивної індустрії в Україні нема й не буде доти, поки існують шаблони й стереотипи. Які весь час підтверджують перші лиця нашого футболу. А ми ставимо їх на перше місце в причинах, чому не слід ходити на футбол в Україні. 

Стоп. Давайте начистоту.

На стадіонах прийнято лаятися, курити цигарки, пити пиво, вивішувати нецензурні банери й співати соромітських пісень. Цим займалися ваші бабусі, дозвольте це робити футбольних фанатам. Стадіон – місце свободи та волі. Де можна вилити емоції, грубо обізвати, показати від ліктя, бути свинею й бидлом. І в Європі все точнісінько так само. На їхніх стадіонах не знайдеш сидінь з подушками, 10 видів гамбургерів, 20 сортів пива та концертів Coldpay у перерві. А арена, швидше за все, не знаходитиметься під вашим домом. Соррі.

Страшно бісить порівняння та конкуренція футбольної індустрії з театрами. Стадіон не може і ніколи не буде схожим на театр. Взимку там буде холодно, а влітку – жарко. Ніхто не постелить там червоних доріжок й не змусить дотримуватися дрес-коду. Це зовсім різні індустрії. Їх не можна порінювати.

Так само не можна порівнювати перегляд футболу по телевізору й похід на стадіон. Це просто різні види спорту. Тепла квартира з плазмовим екраном, повторами з кількох ракурсів та улюбленим пивом ніколи не замінить холодного стільця, відчуття присутності на грі та живої радості від забитого мяча. Колись хочеться першого, колись – другого. Це питання бажання. Якого комфорту ви хочете? 

Стадіон берлінського «Уніона» знаходиться за містом. Щоб доїхати до нього потрібно йти болотяною стежкою через весь ліс. На арені три з чотирьох трибун – стоячі. Люди курять прямо на секторах поряд з дітьми (якщо вони приходять). Коли «Уніон» забиває гол, пиво розливається на всіх довкола. Коли диктор називає імена суперників, стадіон ненависно гуде: «Und?» А склад своєї команди знають не всі: «Футболісти приходять і йдуть, а ми з клубом назавжди». 

Стадіон французького «Ренна» – теж місце ненависті. Там нема стоячих місць, але люди курять прямо на місцях. Не підбирають слів, весело розспівують лайливих пісень. 

Легендарна «Месталья» – місце, де всі забувають про культуру. «Андрес, Андрес!» – кричать вони до гравця «Бетіса» Гуардадо. Той підіймає голову й отримує кілька десятків факів з викриками «Пута!» Вони реагують так на кожного суперника й арбітрів. Підриваються з місць й обсипають матами з ніг до голови. А ще витирають стільці перед тим, як сісти, – брудно. А ще плюють насіння прямо під ноги. 

Така сама ситуація на «Сантьяго Бернабеу» чи «Камп Ноу». Жодної поваги до суперника, жодної культури, повні кишені аморальності. Гляньте, як виглядають трибуни після останнього Ель-Класіко. 

На усіх цих стадіонах немає великого вибору їжі чи напоїв: сосиски, бутерброди, бургери, все скромно. Щоб купити їх, треба вистояти в черзі. Бо на стадіони не йдуть їсти, пити, грітися. Не вдягають довгих фраків, галстуків чи метеликів. Біля сидінь нема обігрівачів чи екранів з повторами. Але кожен з цих стадіонів повністю забивається, коли грає улюблена команда.

Ультрас «ПСЖ», таке відчуття, ледве не спалили стадіон перед матчем з «Ліоном». Середня відвідуванність домашніх ігор паризького клубу – 46 тисяч вболівальників (98%). Вони приходять подихати димом?

Жоден з вищеперерахваних факторів не є причиною не прийти на матч. Про толерантність також забудьте – шукайте її в інших місцях. Зрозуміло, що є законні рамки. Вседозволеності бути не може. Але європейський стадіон – це однаково про ненависть, безкультурщину й сублімацію. Просто в Україні є багато інших сфер, де можна використати цю опцію.

Щоб виплеснути свої емоції, нам не потрібні стадіони, як і футбол. А в Європі – це, вірогідно, єдина така можливість.

Тоді чому ми меншовартісно кажемо: «Якщо на українських стадіонах буде так, як у Європі, то ходитиму»? Не допоможе. Треба змінити вивіску, вивчити значення слів «маркетинг» і «брендинг», створити додаткову ціну навіть найгіршому матчу, додати кілька локальних інтриг й все це доступно пояснити. Прямо зараз на українських стадіонах не набагато гірше, аніж у серії А. Але вони однаково порожні.

Чому так?

Tribuna.com

=
Див. також:
Реконструкция Сантьяго Бернабеу. Февраль 2020